Відразу зауважу, що назва ця не має ніякого стосунку до біблійної провінції в Палестині, де колись проповідував Ісус. І проголошений святою інквізицією єретиком та відісланий у вигнання за визнання геліоцентричної системи світобудови Миколая Коперника Галілео Галілей тут, як кажуть, «не при ділах». Слово це, швидше за все, походить від імені Галі. Не тієї, з пісні, яку підманули й забрали із собою козаки, а доньки володаря тутешніх маєтностей Станіслава Лянцкоронського. Цей пан був відомим вояком, а після того, як у битві з козаками і татарами при горі Батіг, разом із сином загинув польний гетьман Мартин Калиновський, обійняв його посаду.

        У 1630 році на місці старого дерев’яного замку на мисі між урвищами каньйонів ріки Черкаски і її допливу в Ягільниці (тепер Нагірянка) він вимурував нову твердиню з бастіонною системою захисту. Замок з погляду оборонної стратегії вважався найміцнішим на наших теренах. Не поступався славетним кріпостям у Бродах і Дубному. Це було важливо, адже поруч пролягав горезвісний Кучманський шлях, яким татари постійно швендяли туди-сюди, гнали до Криму невільників. У ту пору кожний можновладець піклувався про безпеку і власну, і своїх володінь. Лянцкоронський свого часу брав участь у північних походах, допомагав королевичу Владиславу в його боротьбі за московську корону. Мав досвід і знав, як московити на дорогах  своїх дрімучих лісів робили завали, влаштовували засідки і таким чином завдавали чималого лиха непроханим гостям.

        Із цього й випливає припущення, що гетьман запозичив ту стратегію у супротивників і насадив лісовий масив двома смугами. Одна з них дійшла до нас у вигляді «Галілеї». Інша — дача «Білавина» в урочищі Замчища, що підступає до Ягільниці. Туди, за переказами, виходив підземний хід від фортеці. Може, донька магната якось приклалася до тих насаджень, піклувалася чи виходила сюди на прогулянки, що люди назвали діброву в її честь. До речі, випадки, коли урочища, поля, навіть цілі села називали чиїмись іменами, в нашій історії не рідкість. Юрашків млин у Білій під Чортковом, — від Єжи Потоцького, село Констанція, що при дорозі від Озерян до Глибочка на Борщівщині — ім’я графині, яка його започаткувала.

        Людська прихильність до дуба не випадкова і відома ще з античних часів. Легендарний фессалійський герой Ерісіхтон відважився вирубати дерева у священній діброві Деметри, і олімпійські боги за це його покарали. Дубину тоді вирізали тільки криву та кострубату — для орала чи інших предметів ужитку. Здавна люди висаджували і приурочували своїм богам саме дуби: греки — богу сонця, науки і мистецтва Аполлону, римляни — Юпітеру, володарю грому, блискавки та дощу, слов’яни — Перуну, теж посланцю неба. Його статуї наші предки вирізували з «перунового» дерева, цебто з дуба. Жоден з представників древніх племен і народів не заносив сокиру над патріархом лісів, може, тому деякі екземпляри дожили до наших днів.

        У тому, що «Галілея» і справді насадження рукотворне, залишається все менше сумнівів. Спеціалісти, дослідивши тутешню деревину, визнали, що за біологічними і механічними властивостями вона має відмінність від решти дібров нашого краю. Та й «архітектура» масиву, стрункість його форми підказує, що це не хаотичний самовисів. До того ж як пояснити на великому просторі безлісся появу такого чітко окресленого дубового масиву? Ось і виходить, що наша «Галілея» є найстарішим рукотворним лісом в Україні. Правда, цар Петро І всіляко піклувався про діброви і передав їх у відання адміралтейства. І Катерина ІІ наказала князю Григорію Потьомкіну закладати в землю під Одесою побільше жолудів, щоб нащадкам суднобудівників не доводилося возити дубину з північних провінцій. Та це було вже сто років по тому, як висадили дубки в «Галілеї». Де вони тепер, ті царські діброви? Не лишилося і сліду, а наш славетний ліс донині стоїть живий і здоровий, доглянутий дбайливими руками.

        Більшість із тих непідвладних століттям велетнів пов’язують з якимись визначними історичними подіями чи іменами. Виявляється, іменних дубів мали не лише боги. У Каліфорнії, наприклад, росте дуб письменника Джека Лондона. На схилі гори біля села Дубівки Марійської автономної республіки в Поволжі височить зелений велетень, під яким буцім-то, готуючись до походу на Казань, відпочивав бунтар Омелян Пугачов. Біля поселення Нижній Агдан у Вірменії стоїть ще древніший дубисько віком 1500 років. Біля нього в 449 р. отаборився, було, з військом полководець Вардан Мамиконян. Дуб в Орлеані, де у віщому сні побачила своє призначення в долі Франції Жанна Д’Арк. Дуб Робіна Гуда в Йоркширському лісі поблизу Ноттінгемського замку. А крислаті богатирі, під якими давав клятву, ставив намет чи відпочивав Богдан Хмельницький — на Хортиці, та й у нас, на Тернопільщині. 

        Звичайно, за сотні років «Галілея» змінювалася, додавалася новими насадженнями і природним приростом, розширювалася. Тепер цей ліс тягнеться майже від Угриня на Чортківщині і до озерянських нив Борщівського району. Як і належить, тут ростуть ще й береза, липа, ясен, граб, черешня, але переважає все-таки дубина. Дача належить до Улашківського лісництва Чортківського лісового господарства. Тутешній лісничий О. Шевчук разом зі своїм помічником, єгерем і майстрами лісу опікуються 3749 гектарами зелених угідь. Майже 1456 із них займає «Галілея» — півтора кілометра в ширину і тринадцять завдовжки.

        Люди мають від дуба багато користі. Давні корабели взагалі не могли йому ціну скласти. Дубові шпангоути — в організмі людей і тварин це ребра — не боялися води, додавали судну міцності, витримували навіть тиск арктичної криги. З кори 20-літніх дубів добувають речовину для вичинки шкір і смушків. Господині при засолюванні і маринуванні овочів додають до спецій дубове листя, щоб огірочок був твердим і хрумтів на зубах. Дуб незамінний при виготовленні коньяків і різних міцних настоянок. Справжній лицар до лазні не візьме березовий віник, це, мовляв, для пестунчиків і жінок. Ось дубовий, він додасть чоловікові сили тіла і духу.

       Над «Галілеєю» упродовж століть не раз скупчувалися чорні хмари і спалахували блискавиці. За часів Австро-Угорської імперії дача недорахувалася багатьох дерев, зрубаних для потреб залізничної вітки, яку тягли до Озерян. Так свого часу стала шпалами колійки знаменита майкопська діброва на Кубані. Дві світові війни теж мали б нашкодити заповідній дачі. Та Боже провидіння спрямувало ту біду лише по узліссю, мало зачепивши цінних деревостанів. Від тої, первісної, діброви вже, звичайно, нічого не залишилося. Лише два старезних-престарезних дерева. Лісівники звали їх «Дід» та «Баба» і всіляко оберігали. Але попіл століть усе густіше посипав їх уже не захищені густими кронами голови. Першим упав «Дід» — за народною примовкою: хто хворий? Жінка! Хто помер? Чоловік! А його «супутниця» ще поскрипує старим віттям серед молодих та дужих.

        Дубове плем’я розрослося по всьому світу в різних своїх  проявах. Проте є спільна для всіх ознака — насіння. У заповідному Алупкинському парку в Криму показують дивовижне дерево: що це, мовляв, на вашу думку? І ніхто не може вгадати, доки пильніше не придивиться до плодів: жолуді! Так, жолудь видає всіх, із якого вони роду-племені. Давні римляни ці бездоганної форми глянцеві горішки називали «юпітеровими плодами», включали їх до свого харчового раціону. І не дивно  — крохмалю в них у два з половиною рази більше, ніж у картоплі, а білка майже у п’ять разів. А ще десять відсотків цукру і п’ять — жирів. Правда, жолуді з наших лісів через домішок гіркоти не популярні як харч. Одначе в голодні роки наші предки добре вимочували їх у воді, мололи і пекли ліпеники. У південних країнах ці крупні зернята їдять із задоволенням. У Сервантеса читаємо, як слуга хитромудрого ідальго з Ламанчі Дон Кіхота Санчо Панса «хрумав жолуді і раз-по-раз навідувався до бурдюка, якого пастухи підвісили до дуба, щоб вино не нагрівалося». Жителі іспанської Лузитанії постійно заготовляють солодкі жолуді «кам’яного дуба» (деревина тоне у воді). І каліфорнійські індіанці запасаються ними, правда, там дуб віргінський, з особливо крупними плодами.

       Олегові Михайловичу і його команді зелене багатство дісталося від лісівників попередніх поколінь. Двадцять років тутешнє лісництво очолював Михайло Григорович Березюк. До лісової господарки доклався також Ігор Тарасович Криса та інші. Сформувалися тут і свої династії. Сини Петра Івановича Рембохи і його тезки Петра Івановича Слозанського теж стали майстрами лісу. Отож нинішній команді належить зберегти, розвинути і вивести на сучасний рівень надбання попередників. Крім основної, стратегічної породи — дуба, тут висаджують більш скороспілі дерева — модрину європейську, частково і японську, горіх чорний. Останній привабливий не лише структурою деревини, а й стійкістю до хвороб, які зі зміною клімату нещадно напосілися на ясена, березу, горобину, навіть на здорованя дуба.

       Біля лісництва заклали молодий садок — 300 яблунь, груші, сливи, персики. Та головне — шкілка саджанців основних лісових культур. Декоративних також — гладичії безколючкової, п’ять видів туї, два — ялівцю, тису ягідного, ялинки голубої тощо. Усього понад 10 тисяч штук, у тому числі півтисячі — із закритою кореневою системою.

       Гордістю Улашківського лісництва є свій дендрарій, закладений серед галілейського лісу на місці старого саду і колишнього панського обійстя. Тут врахували помилки, допущені при започаткуванні в 60-х роках Гермаківського дендропарку. Тоді не подумали, що з плином часу його «мешканцям» стане тісно в одній, так би мовити, квартирі, і колись мирне сусідство прийде в протиріччя. Тому висаджують деревця з поглядом на далеку перспективу. Уже зеленіють, тягнуться до сонця понад сто різних видів дерев та кущів — і листяних, і хвойних. Серед них — метасеквойя гігантська, магнолія падуболиста, черемха віргінська, клен цукролистий, сибірський і корейський кедри, сосна жовта, ялини — канадська, сербська, колюча голуба кулевидна… З часом ця екзотична колекція подвоїться.

       Сьогодні гостро постає проблема захисту лісів України від хвороб. Для сільськогосподарських культур ми чого тільки не понапридумували. Лісам же майже нічим не допомагаємо. А на нездорове дерево відразу напосідають всілякі шкідники. Навіть здоровань дуб, як уже зазначалося вище, не може встояти перед тою напастю. У 44-му квадраті вирізали, посадивши натомість відразу молоді, дуби, яким було вже по 160 років. На багатьох пеньках видно ознаки хвороби. Таку колоду дорого не продаси. Взагалі найоптимальніший вік достигання дуба — 110 років. У «Галілеї» догляд, профілактика і боротьба із хворобами особливо актуальні. Адже це творіння рук людини. У дикому лісі діє жорсткий закон природного відбору. Той, хто вижив, має міцний імунітет. Саджанці плодових дерев у своєму саду ми чомусь щепимо саме на дику яблуньку чи грушку.

        Потребують наші ліси й іншого захисту — адміністративного. У лексиконі лісівників словосполучення «ділова деревина» чується частіше, ніж інші. Правда, у «Галілеї» — своєрідний імунітет. Вона — заказник національного значення. Тут, як ніде, мусять діяти норми законів «Про природно-заповідний фонд» і «Лісовий кодекс України». А там чорним шрифтом надруковано, що наші ліси є національним багатством і за своїм  призначенням виконують передусім захисні, водоохоронні, оздоровчі, санітарно-гігієнічні, рекреаційні і нарешті виховні та естетичні функції. Все решта — потім. Інші рядові лісові масиви менш захищені. Часом хочеться, так було в усі часи, зрубати дуба, який буцімто стовбичить без діла, щоб продати і залагодити свої фінансові негаразди, віддати борги.

        Та ми, на біду, не сприймаємо проблеми глобально. Україна є однією з найменш заліснених територій. У нас найвища серед європейських та й передових заокеанських країн розораність земель. А надто  тут, на так званому теплому Поділлі, де зеленіє коса «Галілеї». Замість вдосконалення землеробства, найефективнішого використання кожного гектара ми беремо кількістю, а не якістю. Так Хрущов колись розорав цілинні землі, отримав разовий ефект, а потім усе звелося нанівець. Людський вік на землі короткий, тому зі своєю поспішливою міркою ми підходимо й до природи. Та зроблений їй сьогодні збиток, вчинена кривда бумерангом повернеться до наших онуків — посухи, буревії, зниження рівня грунтових вод і неврожаї. Тож бережімо і «Галілею», й інші бори та діброви.

Василь БУРМА.

Фото автора

---